У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та Володимиром Охримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогуючих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавши програму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів, націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національну незалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збереження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтація й підтримка таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини.
Дві інші партії з’явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р. з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганкевич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії не мали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистів соціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому — для більшості молодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був привабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.
Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча — народні зібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних проблем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селян. Так, під час виборчої кампанії 1905—1906 рр. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис. чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян.
Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув вплив русофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосвічених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надто неприродним, соціальна консервативність русофілів — надто реакційною, а їхня залежність від допомоги з-за кордону — принизливою. Спроби русофілів змагатися з українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. Товариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень «Просвіти»; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, аналогічна русофільська організація — всього 106. Не краще складалися справи у політиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано 30 делегатів-українофілів і лише один русофіл.
Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивніше покоління русофілів проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще більші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у православ’я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тенденціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чином, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога царських чиновників і польських землевласників.
Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії… їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток». Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони, як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політично дискримінованих народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетворюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем багатогранним і соціально базованим. Словом, якби у майбутньому з’явилася нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.
Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль П’ємонта, або бази національного відродження. Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фінансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків.
На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня національного руху.
Польсько-українська конфронтація
Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй, принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Українці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали статус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли більше миритися зі своїм становищем.
У зв’язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конфлікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів, а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польсько-український конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфронтацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.
Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін, закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім’я спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати суперечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що мала початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губернатором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд, — з іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежуються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати виборами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чином.
В останні десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфронтація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв’язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На початку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв’язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли) розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети.
Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об’єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використане для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемогою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної боротьби.
Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання української мови, навіть для викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий український університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть селян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Водночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неодноразово виступали з пристрасними закликами до уряду розв’язати це питання.
Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у запеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозумів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п’ять років відкрити окремий український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди.
Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальсифікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями (що не було складно, бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до в’язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 рр. — у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернатором». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, 30 тяжко поранено й понад 800 заарештовано.
Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р., всупереч затятому опору польської верхівки, — і в Галичині було скасовано систему курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фальсифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському парламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р. — 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало 13, а в 1913 — 32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представленими, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.
12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український студент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свідчив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зростаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у міських середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Передчуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Францішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основна мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.
Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, заповненої високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» автора Субтельный Орест на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта: ПІД ІМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ“ на сторінці 26. Приємного читання.
TextBook