Розділ «Рудольф КАСНЕР Притчі»

І смерть нарешті прийшла, Фортунатус упізнав її, впав навколішки, вчепився в її залізні ноги і зі страхом зазирнув у її мертві очі, захотів посміхнутися і не зміг — затрусився всім тілом і безкровними вустами прошепотів: «Це була тільки гра, смерте… Давай продовжимо…»

Та смерть відкинула геть чіпкі руки Фортунатуса і, наступивши йому на потилицю, наче на гидкого черв'яка, що прилип до ніг, зіштовхнула його мертве тіло з дороги живих.

Мати

У великому індійському місті жив колись багатий раджа. Мав він багато жінок і від кожної він мав сина. І всі його сини любили один одного і своїх матерів, і лише Махадасу вони ненавиділи, тому що його мати була рабинею раджі, їхнього батька, і Махадаса не знав своєї матері. І сини багатого раджі називали Махадасу, свого брата, сином повії, знущалися з нього, доки не вигнали його з батьківського дому.

Довго блукав Махадаса світом, аж нарешті зустрівся йому у лісі старезний дід, про якого казали в народі, що йому відкрита вся правда. Махадаса розповів мудрецеві про те, що мати в нього була рабинею багатого раджі, його батька, і тому брати вижили його з батьківського дому. Пожалів мудрець Махадасу і сказав йому: «Залишайся у мене, живи зі мною і я навчу тебе мудрості; а ставши мудрим, будеш сильнішим за своїх братів, і вони вже не зможуть тебе прогнати з батьківського дому».

І почав старий учити Махадасу мудрості, і жив Махадаса у нього, а коли вивчився, покинув учителя і рушив до батькової домівки, і побачив він там своїх братів, і повів їм, що мудрець, про якого казали в народі, ніби йому відкрита вся правда, навчив його мудрості, і що тепер він сильніший за них, і що тепер вони не зможуть його прогнати з батькового дому. Почувши це, брати спершу здивувалися і не сказали нічого, а тоді розсміялися вголос і залишили Махадасу самого. Почервонівши від сорому, Махадаса покинув батькову домівку й подався назад до лісу, до мудреця, який учив його мудрості, і закричав: «Я соромлюсь своєї мудрості, тієї мудрості, якої ти мене вивчив. Забери її назад!» Мудрець посміхнувся, пильно глянув Махадасі в очі й повільно мовив: «Махадасо, віддай мені мудрість, якої я вивчив тебе, щоб я міг розпізнати її. Махадасо, поверни мені свою мудрість!» Махадаса не знав, що йому діяти, і, затуливши долонями обличчя, гірко заплакав.

Емпедокл

Коли архонти й жерці довідалися, що він, одвічний мандрівник, наближається до їхнього міста, вони вийшли йому назустріч до міської брами і побажали йому щастя, і вславили його, і змастили йому голову олією, й увінчали плющем, і обвили його довге чорне волосся білосніжним руном, і освятили, і ось, наче один із тих, хто призначався до жертви, у пурпуровій мантії й золотих сандаліях, переступив він міську браму, і здивовані люди, що юрмились на вулицях, почали кидати йому під ноги просто у пилюгу троянди і встилати йому дорогу великими барвистими килимами, і на все місто сяяв храм та його колони, що здіймалися до небес. Його мудрість, гомоніли в народі, така сама велика, як любов і смерть, що їх посилають боги; його серце — чисте і супокійне, як серце переможця на полі бою, хоч у його очах, казали, палає вогонь невтоленних пристрастей і бажань. У німому мовчанні застигли люди, мовби на полотні, в нетерплячому очікуванні його слова, і тоді хтось із юрби, якийсь убогий сіромаха, звернувшись до сусіда, тихо мовив:

«Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» Ніхто йому не відповів, бо і народ, і архонти, й жерці нетерпляче чекали, що скаже він, і стояли, наче закам'янілі. Та він почув ті слова: «Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» І йому здалося, наче чужа рука увійшла в його голі груди, схопила за серце, й воно забилося нестримно і гучно, й імла густою пеленою заволокла йому зір, і в очах запекло й закололо, і розум йому затьмарився. Він не бачив більше юрби і її німих допитливих очей, і не знав, що далеко внизу залишилася брама і вежа, і білі стіни міста, і не чув, як каміння під його золотими сандаліями гуркоче на крутій безлюдній дорозі і як холодний гірський вітер шарпає складки його пурпурової мантії. Тільки далеко внизу, глибоко під землею, в скелях він бачив вогонь, а вгорі — палаюче жерло вулкана, і йому здалося, що хтось міцний і мовчазний веде його вгору, туди, до темної брами щільного вогню. Гарячий дим опалив йому повіки й довге чорне волосся, він скинув з ніг золоті сандалії, скинув з умащеної голови вічнозелений плющ і білу пряжу руна, і зірвав із себе пурпурову мантію, і тіло його, легке і голе, полетіло у палаючий вічно вогонь.

Душа

Коли великий цар Фрігії Кандаул брав собі за дружину Нісію, її батько, чаклун Гіг, подарував доньці перстень, що мав дивовижну властивість: тільки-но Нісія повертала в ньому рубін донизу, як робилась невидимою.

Ніколи ще не було чоловіка, який би так гаряче кохав свою дружину, як Кандаул Нісію, і коли вночі Нісія, жартуючи, робилась невидимою, Кандаул казав: «Нісіє, ти тепер зі мною, як моя власна душа».

І всі прочули про ту велику любов царя до своєї дружини, і пішов містом поголос: «Ніколи ще не було людини щасливішої, адже ця жінка для нього — як його власна душа».

І прийшли до Кандаула друзі і мовили: «Жоден чоловік іще не мав такої вірної дружини, як ти, адже Нісія вірна тобі навіть коли ти її не бачиш. Воістину, вона твоя власна душа». І знову приходили до Кандаула друзі і промовляли: «Ми всі тобі заздримо…»

Кандаул щиро тішився своїм щастям і словами друзів і розповідав про все Нісії, і Нісія раділа його радістю.

А що друзі усе приходили і приходили, і казали усе те саме, Кандаул спершу почав дивуватись і сумніватись, а далі засмутився й зробився недовірливим. «Чому мені заздрять друзі? Нісія прекрасна, це правда… Але… Нісія може мене обдурити. Так, так. Нісія мене обманює. Це їй легко зробити. Усі вже сміються з мене. А я дурень». Так мовив Кандаул у серці своєму і пішов до Нісії, і сказав:

«Нісіє, віддай мені персня». І Нісія спитала: «Навіщо!» І Кандаул відповів: «Так буде краще». І тоді Нісія почала опиратись, а цар вигукнув: «Ти мене зраджуєш, ти шлюха, а я — дурень! Усі знають про це і сміються з мене!» І Кандаул відібрав у Нісії персня, і хутко побіг до річки, вкинув його у воду і з полегшеним серцем подумав про себе: «Тепер я буду розумнішим, тепер я господар над Нісією, тепер я бачитиму Нісію, як своє власне тіло».

Нїсія плакала, хотіла покинути Кандаула і повернутись до Гіга, свого батька. Але вона присоромила себе і сказала: «Ні, я помщуся. Тепер я справді обдурю Кандаула, та так, щоб про це дізналися всі. Хай він тоді мене убиває. Так буде краще. Я зійдуся з його охоронцем».

Сказано — зроблено. Головний охоронець царя став коханцем цариці, і все місто невдовзі дізналось про це, лише цар ні про що не відав, тимчасом як усі його друзі гомоніли поміж собою та зі своїми дружинами: «Головний охоронець царя — коханець цариці».

І знову прийшли до Кандаула Друзі, нишком пересміхаючись і підштовхуючи один одного ліктями в бік, і один з них відвів Кандаула, який ні про що не здогадувався, у куток і тихо мовив: «Твоя дружина тобі невірна. Вона кохається з твоїм головним охоронцем, їй це зробити неважко. Будь уважніший!»