Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Я не заперечую існування фундаментальної відмінності між двома описаними Бергсоном формами релігій – релігією “тиску” та релігією “поклику”. Його книга надає досить зрозумілий та виразний аналіз цих двох форм…

Однак, більш глибше дослідження історії релігії навряд чи підтвердить цю концепцію . З історичної точки зору, досить важко встановити чітке розмежування витоків релігії та моралі.Шкода, але Бергсон не думав обгрунтовувати свою етичну та релігійну концепції за допомогою метафізики. Він завжди посилається на емпіричну очевидність, яка міститься у працях соціологів та антропологів. Серед антропологічних досліджень, насправді, поширена думка, що за умов первіснообщинного ладу, ми не можемо говорити ні про яку індивідуальну активність. У первісному суспільстві …почуття, думки, діяльність людини виходять не від неї; вони навіяні йому зовнішніми силами. Первісне життя характеризується як жорсткий, одноманітний та немилосердний механізм. Традиціям та звичаям корилися по-рабськи та примусово, через просту розумову відсталість або через всеохоплюючий груповий інстинкт. Протягом тривалого часу автоматичне підкорення кожного члена племені його законам визнавалося фундаментальною аксіомою, закладеною в основу дослідження первісного ладу та прихильностей правилам.

В історії давньогрецької культури ми знайдемо період, у якому старі боги, боги Гомера та Гесіода, починають занепадати. Народні уявлення про цих богів рішуче відкидаються. Народжується новий релігійний ідеал, сформований індивідуальною людиною. Славетні поети та мислителі – Есхіл, Євріпід, Ксенофан, Геракліт, Анаксагор – створюють нові інтелектуальні та моральні взірці. Під впливом цих взірців старі боги Гомера втрачають свій авторитет. Їхні антропоморфічні риси вже чітко помітні і суворо критикуються. Однак цей антропоморфізм народної грецької релігії не означав відсутності позитивної цінності та значимості. Олюднення богів було обов’язковим кроком у розвитку релігійного мислення. У багатьох окремих давньогрецьких культах все ще присутні сліди поклоніння тваринам або тотемістичні вірування… Потім відбувається процес, який Гілберт Мюррей називає “Олімпійською перемогою”. Після цієї перемоги, людина осмислює природу і власне місце у ній по-різному. Всезагальне почуття солідарності життя відкрило шлях до нової і міцнішої мотивації – особливому людському почуттю “індивідуального”. Більше не існує природної спорідненості, єдиного кровного зв’язку, який би об’єднував людину із рослинами та тваринами. Через індивідуалізацію цих богів людина починає розуміти себе в іншому світлі. Цей процес вже відчутний у появі верховних богів, зокрема Зевса. Зевс – бог природи, бог гірських вершин, який сидить на небі і керує хмарами, дощем, громом. Однак, поступово він набуває іншої форми. У Есхіла він уже стає вираженням вищих етичних ідеалів, захисником правосуддя… У цьому процесі релігійного мислення ми стаємо свідками народження нової сили та нової діяльності людського розуму… Ми розглядаємо релігію як символічне вираження вищих моральних ідеалів; ми розглядаємо магію як грубий агрегат забобон. Релігійна віра буде здаватися простим забобонним легковір’ям, якщо ми припустимо будь-який її зв’язок із магією. З іншого боку, характер нашого антропологічного та етнографічного матеріалу робить надзвичайно складним розмежування цих сфер. Спроби рухатися у цьому напрямку стають все більш і більш сумнівними.

Один із постулатів сучасної антропології полягає у тому, що між магією та релігією існує неперервність. Натомість Фрейзер був першим, хто довів, що з антропологічної точки зору магію та релігію неможливо віднести до спільного напрямку. Згідно з ним, вони абсолютно відмінні у своїх психологічних засадах та скеровані протилежними цілями. Поразка та розпад магії уторували шлях до релігії. Магії довелося загинути для того, щоб виникла релігія… Розчарувавшись в магії людина знайшла релігію та відкрила її істинний сенс. “Якщо величезний світ продовжує існувати, не допомагаючи ні їй, ні її друзям, обов’язково має існувати інше буття, подібне до неї (людини), проте більш сильніше, яке є невидимим та яке скеровує і народжує різноманітні серії випадків, які по цей час, ймовірно, є залежними від його власної магії”. Однак, ця дистинкція, здається, ще більш штучною, як з точки зору її системності, так із боку етнологічних фактів… Фрейзер розглядає магію як джерело теоретичної або наукової діяльності, як наслідок людської цікавості. Ця цікавість спонукає людину досліджувати причини речей; однак відтоді вона неспроможна пізнавати справжні причини і їй доводиться задовольнятися вигаданими причинами. Релігія, навпаки, не переслідує теоретичних цілей; вона виражає етичні ідеали. Проте ці обидві позиції здаватимуться неприйнятними, якщо ми поглянемо на первісну релігію з фактичної точки зору. З самого початку релігії довелося виконувати теоретичну та практичну функції. Вона містила космологію та антропологію, відповідала на питання про джерела походження світу та суспільства. І за допомогою цих джерел пояснювала походження морального обв’язку… Магія – це не різновид науки, а псевдонаука. Її неможливо отримати за допомогою принципу, який сучасний психоаналіз називає “всемогутністю мислення”. Магія не спрямована на пізнання, підкорення та оволодіння природою. Фрейзер проводить чітку розмежувальну лінію між двома формами магії, які він називає "магією імітації” та “магією співпереживання”. Однак, уся магія є “співпереживанням” у своїй основі та змістом: людина б не змогла застосовувати магію, якби не була впевнена у тому, що існує єдине джерело, яке об’єднує усі речі – людину та природу, різновиди природних об’єктів та, врешті решт, ті, які є штучними, нереальними… Магічні ритуали дають нам змогу отримати ясне і конкретне враження про істинну суть “магії співпереживання”, про її соціальну та релігійну функції. Людина, яка бере участь у (магічному) дійстві, виконує магічні танці і т.п., розчиняється у кожній іншій людині, у всіх природних речах. Вона не є ізольованою, її радість – це почуття цілісності природи та причетності до своїх предків. Зникли простір та час; минуле перетворилося на теперішнє; повернулася золота доба людства.

Релігія не має влади, яка б була спроможна коли-небудь здолати, витіснити або викоренити цей найглибший інстинкт людства. Їй доводиться виконувати інше завдання – використовувати (цей інстинкт) та керувати ним в іншому напрямку. Віра у “співпереживання Цілого” є найпершою засадничою основою релігії як такої. Однак, релігійне співпереживання відрізняється від міфічного та магічного. Воно розкриває простір для іншого почуття – почуття індивідуальності. Поряд із тим, ми можемо зіткнутися з однією із фундаментальних антиномій релігійного мислення. Індивідуалізація, здається, заперечує або певним чином (at least) обмежує універсальне почуття, що знайшло своє вираження у релігійному постулаті: “Всяке визначення є заперечення”. Воно вказує на обмеженість існування – допоки ми не зруйнуємо цієї конечності, ми не зможемо досягти нескінченності. Це важко, та цю загадку ми мусимо розгадати через розгляд розвитку релігійного мислення. Ми можемо відслідкувати цей розвиток у напрямку його зростання. Ми можемо описати його у психологічному, соціологічному та етичному сенсах .

Розвиток індивідуальності, соціуму та моральної свідомості рухається в одному напрямку. Він демонструє нам прогресуючу диференціацію, яка в кінцевому рахунку, призводить до нової інтеграції. Поняття ранньої релігії є більш незрозумілими та невизначеними, аніж наші власні поняття та ідеали. Так, полінезійське слово “mana”, подібно до відповідних понять, які ми знайдемо в інших частинах світу, демонструє нам свою непевність та нестійкий характер. Воно позбавлене як індивідуальності, так і суб’єктивності або об’єктивності. Воно народжується зі спільної містичної матерії, яка пронизує всі речі… mana є “енергією або впливом, проте не фізичним, а в певному розумінні, надприродним: однак, вона демонструє свою фізичну силу, або такого роду енергію, яка перевищує і оволодіває людиною”. Вона може бути атрибутом (невід’ємною властивістю) людської душі або духу; проте вона сама по собі не є духом – не анімістичною душею, радше до-анімістичним поняттям… Камінь, який привертає увагу своїм розміром або своєю особливою формою (може бути) наповнений mana та здійснювати вплив магічним чином. Це не пов’язане зі специфічним суб’єктом; mana людини може бути вкрадено та передано іншому власнику. Ми не можемо виявити у ній (mana) жодних індивідуальних властивостей, ні самоідентичності особистості. Однією із перших та найважливіших функцій високих релігій це відкриття та виявлення таких особистісних структур, які називаються Святість, Сакральне, Божественне. Однак, для того щоб дійти до цієї вершини, релігійному мисленню довелося пройти довгий шлях. Людина не могла надати своїм богам певної форми аж доти, допоки вона не знайшла новий принцип відмінності свого власного існування, своєї соціальності. Вона виявила цей принцип не через абстрактне мислення, а через свою діяльність. Фактично відбулося розмежуванням праці, яке започаткувало еру нового релігійного мислення. Задовго до виникнення богів-особистостей, ми маємо так названих функціональних богів. Вони ще не є богами Давньогрецької релігії, олімпійськими богами Гомера. З іншого боку, вони більше не мають розпливчастості міфічних понять. Вони є конкретним буттям, однак ця конкретика пов’язана із їх діяльністю, а не в їхніх особистих проявах або існуванні. Вони не мають власних імен, на кшталт “Зевс”, “Гера”, “Аполлон” тощо, але мають назви прикметники, які характеризують їх специфічну функцію або діяльністю. У багатьох випадках вони пов’язані своїм місцем… Якщо ми бажаємо зрозуміти істинний характер цих функціональних богів та роль, яку вони відіграють у розвитку релігійного мислення, нам варто звернутися до римської релігії. Тут диференціація досягає найвищого рівня. У житті римського селянина кожна спеціалізована дія має відповідне релігійне значення. Існував цілий клас божеств…, які слідкували за кожним засіванням, інші слідкували за оранням, удобренням і т.п.

У цій релігійній системі ми бачимо усі типові властивості римського мислення. Це поміркованість, практичність, енергійний розум, наділений найвищою силою концентрації. Життя римлянина означало активне життя. Він мав особливий хист щодо організації цього активного життя, регулювання та координації усіх своїх зусиль. Релігійне вираження цих тенденцій можна помітити в римському функціональному пантеоні. Тут боги мали виконувати певні практичні завдання. Вони не є продуктом релігійної уяви або натхнення. Вони народжуються завдяки скерованості практичного життя. Це, так би мовити, адміністративні боги, котрі розділені між собою в залежності від окремої царини людського життя…

У світових монотеїстичних релігіях ми зустрічаємо зовсім інший аспект Божественного. Виникнення цих релігій обумовлено моральними зусиллями; вони сконцентровані на єдиній точці – на проблемі добра та зла.У зороастризмі існує лише вище буття Агура Мазда, “мудрий господь”. Над ним, поза ним і без нього нічого не існує. Він є найпершим, найдосконалим та абсолютно суверенним буттям. Тут відсутня індивідуалізація, плюралізм тих богів, які уособлювали різноманітні природні сили та ментальні здібності. Первісна міфологія атакована та подолана новою силою – суто етичними зусиллями. В першій концепції священного як надприродного (буття), ця сила повністю невідома… Так, mana можна визначити як перший або екзистенціальний вимір надприродного – проте, вона не має нічого, щоб вказувало на її моральний вимір. Тут добрі прояви всеохоплюючої надприродної сили у той самий час є згубними та деструктивними. Із самого початку Зороастризм радикально протистоїть тій міфічній байдужості або естетичній індиферентності, яка характеризує давньогрецький політеїзм. Релігія не є продуктом міфічної або естетичної уяви; вона є виразником потужних особистих моральних зусиль. Навіть природа набуває нової форми, оскільки бачиться виключно у дзеркалі етичного життя. Ніколи релігія не зможе розірвати або втратити спорідненість людини із природою. У світових моральних релігіях ця спорідненість виражена іншим чином. Співпереживання єдності у магії чи первісному міфі (релігія) не відкидає або руйнує; до природи нині підходять з позиції розуму, а не почуття. Якщо природа має божественну складову, то вона полягає не в буянні життя, а в його упорядкованості…Вона (природа) виникає як царина закону та закономірності…

Чітке діалектичне розмежування між трьома фундаментальними силами – інстинктом, інтелектом та містичною інтуїцією – не підтверджується фактами релігійного поступу. Теза Фрейзера про те, що людство починає з магії, яка продовжує існувати, а потім замінюється релігією викликає сумніви. Магія втрачає свою значимість дуже повільно. Якщо ми пригадаємо історію європейської цивілізації, ми з’ясуємо, що навіть на самих передових, розвинених та рафінованих етапах інтелектуальної культури, віра в магію була непохитною. Навіть релігія могла до певної міри припускати подібну віру. Вона забороняла та засуджувала деякі магічні практики, однак завжди існувала сфера “білої магії”, яка мислилися абсолютно небезпечною… Один із найшляхетних та самих набожних мислителів Ренесансу Джовані Піко делла Мірандола, був переконаний у тому, що магія та релігія пов’язані одна з одною єдиними путами… Зі всього цього ми можемо зробити висновок, про справжнє призначення релігії. Воно полягає не втому, щоб повністю руйнувати фундаментальні засади міфічного мислення. Якщо відомі засновники релігійних віровчень мали бажання почути та зрозуміти, вони говорили не тільки мовою Бога, але також мовою людини. Однак, великі пророки Ізраїлю зверталися не тільки до представників своєї нації. Їх Бог був богом Правосуддя і його повідомлення не обмежувалося певною групою людей. Пророки віщували про нове небо та нову землю. Важливим є не зміст цих пророкувань, а їх внутрішня тенденція, їх етичне призначення…

Тут розпочинається повільний процес, який ми спробували позначити назвою релігійне “змінювання значення”. Якщо ми поглянемо на розвиток іудаїзму, ми відчуємо наскільки повно і рішуче відбувалося це змінювання. У книгах пророків “Ветхого Завета” ми знайдемо абсолютно новий напрямок мислення та почуття. Ідеал “чистоти” означає дещо зовсім відмінне від усіх попередніх міфічних понять. Пошуки чистоти чи нечистоти в об’єкті, в матеріальній речі стали неможливими. Навіть людська діяльність, як така, не сприймається як чиста чи нечиста. Існує лише одна чистота, і вона має суто релігійну значимість та вартість – чистота серця… Система табу накладає на людину нескінченні обов’язки та повинності. Однак, всі ці обов’язки мають єдиний характер. Вони повністю негативні; вони не містять ніякого позитивного ідеалу. Деяких речей потрібно уникати; від певних дій необхідно утримуватися. Все, що ми тут маємо, так це придушення та заборону, а не моральні чи релігійні вимоги. Саме тому у системі табу домінує страх; страх знає лише як забороняти, а не як керувати. Він попереджує про небезпеку, але він не здатний сприяти новій активності або моральній енергії у людині… Не існувало жодної сфери соціального життя, якою б не регулювали чи керували законами табу. Стосунки між керівниками та підлеглими, політичне життя, сексуальне життя, сімейне життя, під повною владою цих священних пут. Те саме має значення для економічної сфери. Навіть власність, з самого її походження, була інститутом табу. Початок шляху привласнення речей або людей, захоплення земель або пошлюблення з жінкою, несе на собі позначки табу. Для релігії було неможливо відмінити цей складний комплекс заборон. Їхнє знищення означало повну анархію. Тому найвеличніші релігійні авторитети людства відкрили новий імпульс, через який усе людське існування було скероване в інше русло. Вони відкрили в ньому (в табу) позитивну могутність, могутність натхнення та поривання, а не примусу. Вони перетворили пасивну покірність на дієве релігійне почуття. Система табу загрожувала перетворити людське життя у тягар, який в решті решт стане нестерпним. Усе людське існування, фізичне та моральне, було задавлене тривалим тиском з боку цієї системи. Поки не втрутилася релігія. Усі високі релігійні ідеали – релігії пророків Ізраїлю, Зороастризму, Християнства – встановили для себе спільне завдання. Вони звільняють від нестерпного тягаря табу; однак, з іншого боку, вони виявили, більш глибокий сенс поняття релігійного обов’язку, який посів місце обмеження або примусу і став вираженням нового позитивного ідеалу людської свободи.

Cassirer Ernst . An eassay on man . Nav Haven , 1947. – P . 79 – 108.

Кассирер Е. Дослідження людини. Вступ до філософії культури.

Ленін, Володимир Ілліч (Ульянов)

(1870 - 1924)

Російський марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. У своїх засадничих філософських підходах Ленін стояв на позиції діалектичного матеріалізму. В своїй суспільно – політичній філософії Ленін був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму) ; дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Ленін обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (рос. комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії.

ЧИ ІСНУЄ ОБ'ЄКТИВНА ІСТИНА?

Богданов заявляє: “для мене марксизм містить у собі заперечення безумовної об’єктивності якої б то не було істини, заперечення всяких вічних істин”... Що це значить: безумовнаоб’єктивність? “Істина на вічні часи” є “об’єктивна істина в абсолютному значенні слова”, – говорить там же Богданов, погоджуючись визнати лише “об’єктивну істину тільки в межах певної епохи”.

Тут сплутані явно два питання: 1) чи існує об’єктивна істина, тобто чи може в людських уявленнях бути такий зміст, який не залежить від суб’єкта, не залежить ні від людини, ні від людства? 2) Коли так, то чи можуть людські уявлення, що виражають об'єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно чи тільки приблизно, відносно? Це друге питання є питання про співвідношення істини абсолютної і відносної.

На друге питання Богданов відповідає ясно, прямо і виразно, заперечуючи щонайменше допущення абсолютної істини і обвинувачуючи Енгельса в еклектицизміза таке допущення. Про це відкриття еклектицизму Енгельса О.Богдановим ми говоритимемо далі окремо.

Тепер же спинимось на першому питанні, яке Богданов, не кажучи цього прямо, вирішує теж негативно, – бо можна заперечувати елемент абсолютного... в тих чи інших людських уявленнях, не заперечуючи об'єктивної істини, але не можна заперечувати абсолютну істину, не заперечуючи існування об’єктивної істини.