Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Вибрав і впорядкував к.ф.н., доц. Приятельчук А.О.

Яковенко, Борис Валентинович

(1884 - 1949)

Російський філософ, історик філософії, публіцист. Розробляє систему трансцендентально-онтологічного критицизму. Б.Яковенко вважає, що вихідним пунктом філософських роздумів є інтерпретація життя, відображення і аналіз життєвого матеріалу, а єдиним предметом філософських пошуків є Суще у всій своїй цілісності, у всіх своїх деталях, у всіх своїх проявах. Філософія, вважає Б.В.Яковенко, виникає тоді коли людина знаходить різницю між своїм власним буттям речі і тим, як ця річ дається їй через сприймання.

Важливим поняттям філософії Б.Яковенко є плюралізм. В антології він протиставляє реалістичному атомізму і спірітуалістському монізму багатогранність і рівну абсолютність сутностей, в гносеології-прагматичному релятивізму і моністичному абсолютизму “абсолютність і багатогранність істин”. Відображенням філософського плюралізму у соціальному житті Яковенко вважає демократію.

ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

(Вступ до трансценденталізму)

Пролог.

На питання про те, що таке філософія, може бути дано дві відповіді: історичну і систематичну. Відповідь перша скаже, чим була філософія до цього часу, як заявила вона про себе до цих пір. Відповідь друга прибічлива до іншого: її справа установити, чим повинна, зобов’язана бути філософія, незалежно від того, здійснена вже чи ні її історична повинність.

Існує і досить поширена думка, начебто історичне встановлення сутності філософії неможливе. Така зовнішня велика-то різноманітність, така внутрішньо глибока невідповідність різних проявів філософської думки! Філософії історично нема; є тільки філософії; скільки філософій – стільки філософів! Така думка зовсім неправдоподібна, глибоко непереконлива. Філософія так само єдина у своєму історичному існуванні, як єдина вона в систематичному визначенні її сутності. Більше того! Саме тому допускає вона систематично-єдине завдання, що має столітньо єдиний історичний побут. Якщо б вона не виявляла своєї історично єдиної сутності – неможливо було б проголосити те, чим вона повинна бути. Адже в атмосфері крайніх і антагоністичних відмінностей не було б ніякої бази для такого встановлення! Адже при відсутності ясної і самодостатньої мети філософствування не було б приводу заперечувати, наявне на догоду майбутньому, викликати бажане на противагу недоброякісності існуючого!

Цей нарис має на увазі систематичну відповідь. Як орієнтація і розгін йому потрібна прелюдія історичного характеру. Цим пояснюється наявність нижченаведеного вступу.

* * *

Так! Багатолика і різноманітна філософська думка як історичне явище. Прирвою хаотичної неузгодженості постає вона перед кожним, хто вперше або невміло наближає до неї своє обличчя; безладним вихором проность перед бентежним поглядом систему за системою, концецію за концепцією, фрагмент за фрагментом. Незрозуміло і розгублено спостерігає дослідник цей невпинний потік філософських знахідок; з кожним із них погоджується, кожне відкидає і в ту ж хвилину не знає, що йому з ними робити оскільки вони хаотично пов’язані, як сплести їх як цілісність чарівною ниткою єдиної проблеми, єдиного методу, єдиного розв’язку.

Ось таке враження, яке отримується при безпосередньому погляді на античну спекуляцію, яка започатковує собою самостійний хід філософської думки. Протягом століть тут співіснують або живуть у якості вчень, на перший погляд не тільки взаємосуперечливі, але й прямо-таки братовбивчі, напружуючи свої сили для знищення слідів одне одного. Різноманітний вже за своїми тенденціями космізм першого періоду змінюється епохою софізму, що насміхається над ним і в атмосфері якого народжується і проти якого виступає Сократ, кличучи за собою Платона, який сприяв народженню ворожої йому системи Арістотеля. На плечах Платона і Арістотеля виростають непримиренно ворогуючі напрямки стоїцизму, епікуреїзму і скептицизму, із яких з часом останній бере гору над іншими і штовхає своєю безплідністю філософську думку до містицизму, який ще й до того підтримується загальними релігійними пошуками тієї епохи. Нарешті, всю цю мішанину філософських потягів завершує система Плотіна, яка хоч і увібрала в себе все краще від багатогранних і братовбивчих сторін античної спекуляції, але далеко ще не долаюча їх внутрішньої гетерогенності. Гілозоїзм, космічний монізм, космічний дуалізм, матеріалізм, консцієнтизм, дуалістичний ідеалізм, теїзм, пантеїзм, скептицизм, містицизм, діалектичний монодуалізм – ось чим живе антична філософська думка, ось у яких крайнощах проявляє вона свої сили.

Цілковито таким же є безпосереднє враження від філософії ХІХ століття, що є останнім у часі зусиллям філософської творчості. Вже у атмосфері засад німецького ідеалізму виростають одна біля одної такі несумісні системи, як трансцендентальний критицизм Канта, критичний скептицизм Маймона, етичний ідеалізм Фіхте, філософія тотожності Шеллінг, дуалістичний онтологіям Гегеля, критичний антропологізм Фріса, діалектичний реалізм Гербарта, песимістичний волюнтаризм Шопенгауера, психологічний онтологіям Росміні, волюнтаристський спіритуалізм Мен де Бірана. На попелищі всіх цих течій раптом знову пробуджується до життя матеріалізм, хоча й швидко замінюється теїстичним спіритуалізмом Фіхте-молодшого, Вейссе і Ульріці і майже одночасним йому позитивізмом Ог’юста Конта. Потім наступає черга поміркованого спіритуалізму так званої критичної метафізики. А врешті-решт знову здійснюється повернення до Канта, яке вінчається в супроводжується низкою різноманітних і мало в чому узгоджених вчень, серед яких найбільш характерні: трансцентенталізм Когена, нормативізм Ріккерта, імманентизм Шуппе, емпіріокритицизм Авенаріуса, персоналізм Ренув’є, абсолютизм Бредні, теїстичний ідеалізм Ройса, біологічний інтуїтивізм Бергсона, філософія чистого духу Кроче, позитивізм Ардіго, спіритуалістична концепція Лопатіна. Раціоналізм і ірраціоналізм, критицизм і інтуїтивізм, матеріалізм і спіритуалізм, логізм і теїзм, реалізм і ідеалізм, трансцендентизм і імманентизм, інтелектуалізм і волюнтаризм, статизм і динамізм, трансценденталізм і психологізм зустрічаються тут і у самій чистій формі, і у самих чудернацьких поєднаннях, і у самій жорстокій боротьбі одне з одним. Великий хаос у житті філософської думки важко собі уявити! І немає нічого мудрого в тому, що ось вже так довго лунають налякані голоси про кризу, розвал і виродження філософської творчості.

Нарешті, таке ж враження залишається від безпосереднього порівняння основних епох філософського життя, які розглядаються з боку домінуючих над ними тенденцій. Комізм античної філософії, спіритуалізм патристики і Середньовіччя, інтелектуалізм Відродження і Просвітництва, гносеологіям ХІХ століття – чи не порушується раз і назавжди через їх співставлення ілюзія єдності філософської думки? Що може бути спільного між матеріалістичним практицизмом епікурейців і строго діалектичною системою Гегеля? Де нитка, яка з’єднує грубий атомізм Демокріта з онтологічним спіритуалізмом Мальбранша або етичним ідеалізмом Фіхте! У чому зарок примирення неглибоких містичних спекуляцій Екхарта з тривіальним і поверхневим позитивізмом Огюста Конта? Як побачити спільну точку дотику космічного паттеїзму стоїків із спіритуалістичним дуалізмом Гартмана або Вундта? Чим довести зв’язок сучасного нормативізму із проповіддю нерушимого і замкнутого у собі космосу, який потужно і владно звучить із вуст Парменіда? Чим пов’язати механічний інтелектуалізм Декарта із безмежним біологічним інтуїтивізмом Бергсона? Як примирити безликий і логічно кристалізований трансценденталізм Когена з примітивно-теологічною концепцією Августина? Або як узгодити одне з одним різноманітні історичні дані визначення завдань філософської думки? Визначення філософії як теорії знання з її визначенням як мистецтва діалектики, суперечки? Визначення її як вищого синтезу всіх інших знань, з визначенням її як керівництва щасливим і вірно облаштованим життям? Її визначення як феноменології переймання з визначенням її як системи строго наукового знання? Її визначення як найвищого містичного акту з визначенням її як поєднання чистих самодостатніх значимостей? Її визначення як теорії теорій з визначенням її як чистого опису данності чи досвіду? Ось питання, під тиском яких зникає надія відкрити загальний сенс філософської творчості, а на її місце стає, або апатична історична примиренність з безмежністю філософського сепаратизму, або догматична одностороння систематична пропаганда якого-небудь одного із наявних потягів філософського духу при такому ж догматично-сліпому запереченні всіх інших можливостей.

* * *

Між іншим є спільний пункт, який згуртовує навколо себе всі істинні прояви філософської творчості, майже зливаючи їх у спільному зусиллі пізнавальної напруги, не дивлячись на всю цю багатоликість філософської думки, на все це велике і хаотичне різнобарв’я філософських тенденцій і шкіл. Філософія єдина у своєму історичному явищі так само, як єдиний у своєму історичному існуванні Всесвіт, як єдине у всіх своїх послідовних і одночасних проявах Суще, як єдиний у всіх своїх багатовікових проявах і діях людський дух. Потрібно тільки владним рухом зупинити скажений потік філософських систем, концепцій і фрагментів, без боягузтва потрібно зануритись в нього з головою, увійти в його Святая Святих, проникнути у душу всього філософського руху. Потрібно вміло відділити во-істину філософське від нашарувань зайвого і ворожого, потрібно вміло розбити зовнішню скорлупу кожного окремого утворення філософської думки і проникнути до того її внутрішнього ядра, яке несе на собі печатку спільного походження від єдиної матері – філософії і тим вказує, де шукати точки поєднання всіх її утворень. І тоді, перебуваючи у стані відмежованості від по сторонніх, чужих впливів і взята з боку своєї внутрішньої інтимної сутності, філософія перестає викликати у споглядача розгубленість, апатію і догматичну однобічність. Непереборна і нескінченна на перший погляд неузгодженість філософських побудов зникає тоді, як мара, а на її місці з’являється із незаперечною очевидністю єдине і узгоджено-систематичне зусилля філософського духу.

І дійсно! Всі оригінальні філософські старання, всі істинні прояви філософської думки ґрунтуються навколо одного предмету, навколо одного методу, навколо одного типового розв’язання цілісної основної проблеми. Тим єдиним предметом філософських пошуків є Суще у свій своїй цілісності, у всіх своїх деталях, у всіх своїх проявах, - отже, Суще як Суще. Не існує таких філософських роздумів, які б не бачили у Сущому найвищої і останньої мети всіх своїх прагнень. Часто, правда, філософська думка розглядає його односторонньо, частково пошматовано. Але й тоді метою їй слугує все те ж Суще, спотвореності і обмежень якого вона просто не усвідомлює, не помічає. Тим єдиним методом філософського мислення є критична, розумна інтуїція, намагання упізнати Суще у всій його недоторканості і своєрідності, – отже, таким, яким воно є. Не існує жодної філософської спекуляції, котра б так чи інакше не здійснювала б раціонально-інтуїтивно пошуку Сущого. Правда, цей метод дуже часто (майже завжди) застосовується односторонньо, піддається шкідливим впливом, набуває неадекватний відповідно своїм цілям характер. Але і тоді він достатньо відрізняється від усіх інших пізнавальних стремлінь завдяки своїй непримиренній критичності і своєму чисто інтуїтивному зусиллю брати Справжнє як Справжнє, Істинне як Істинне, Об’єктивне як Об’єктивне. Секст Емпірик і Плотін, Гоббс і Лейбніц, Юм і Гегель, Мілль і Лотце, Авенаріус і Коген, Ардіго і Бергсон оперують у підсумку одним і тим же способом; різниця тільки у зовнішній конструкції, у виразі, у зовнішньому вигляді. Чистий опис і чиста теорія – це зовнішньо вічні і непримиренні полюси філософського мислення – суть у дійсності виразу одного і того ж методичного зусилля: через посередництво досить напруженої критики досягнути відповідного інтуїтивного осягнення. Тим єдиним рішенням основної проблеми Сущого є дуалізм, обов’язково дуалістичне його тлумачення. Не існує такої філософської системи, немає такого споглядального розумом фрагменту, який би не представляв би Суще через посередництво двох першомоментів, невідповідних, протиборчих, хоча й найтіснішим чином одне з одним пов’язаних...

Та і як же може бути інакше! Філософська думка першим же своїм кроком визначилась схильною до двоїстого витлумачення світу: вона поставила перед собою цей світ як не – Я, для того, щоб сама себе розглядати як виокремлену від нього сферу Я. Це тільки спочатку чисто суб’єктивне протиставлення отримало негайно ж більш об’єктивістичну форму, постало протиставленням Сущого і уявного, істинного і ілюзорного, чим і був покладений початок його повновласного царювання протягом всієї історії філософських роздумів. Проявляючись у формі антитези, то духу і матерії, то Бога і диявола, то буття і ілюзії, то суб’єкта і об’єкта, то свідомості і його предмета, то, нарешті, форми і змісту, воно заповнило собою всю сферу філософської творчості, всюди насаджуючи одне і те ж за своєю сутністю дуалістичне світосприймання і всюди ж викликаючи зовсім даремні і тому глибоко трагічні спроби звільнитися від непоборної двоїстості першомоментів. Найчастіше однобічне його забарвлення – то онтологічне, то космологічне, то психологічне, то гносеологічне – мало що змінювало при цьому. За своєю суттю історія філософії була завжди і ще залишається історією дуалістичного тлумачення Сущого, а філософія у своєму історичному існуванні – принципово дуалістичною критично-інтуїтивною його транскрипцією.