Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Коли ж Державець виступає з військом і під його рукою багато вояків, тоді, безумовно, треба не бентежитися славою жорстокого, бо без цього в війську зроду не буде ні єдності, ні готовності до дії. Серед чудових подвигів Ганнібала відзначається, що у величезному війську, де зміщалася безліченна безліч людей різних племен, війську, поведеному на війну в чужу країну, ніколи – чи в дні удач, чи нещастя, не зчинилося ні взаємних чвар, ні ремства проти вождя. Так могло бути лише завдяки його нелюдській суворості, яка вкупі з безмежною доблестю робила його в очах вояків кумиром і пострахом; без цього інших прикмет Ганнібала було б недостатньо, щоб справляти таке враження. Письменники недостатньо вдумливі, з одного боку, захоплюються цими його діяннями, а з другого – засуджують їхню головну причину. Що інших його прикмет справді було б мало, можна бачити на прикладі Сципіона – найрідкіснішого мужа не тільки свого часу, а й усіх часів, куди тільки сягає пам’ять, чиї війська збунтувалися в Іспанії. Це сталося не інакше, як від надмірної його поблажливості, що дала солдатам волі більше, ніж це допустимо з військовою дисципліною. За це він мусив вислухати в сенаті докори Фабія Максима і був названий розбещувачем римського війська. Локрійці з легатів Сципіона, не дістали від нього захисту, зухвалість легата залишилася безкарною, і сталося це від безпечної вдачі Сципіона. Дійшло до того, що, бажаючи заступитися за нього, хтось сказав у сенаті, що є багато людей, які швидше помиляться самі, ніж зуміють виправити промахи інших. Така вдача з часом кинула б тінь на славу Сщшіона, якби він довше стояв при владі, але оскільки він жив під правлінням сенату, то ця шкідлива риса його не тільки залишилася прихованою, але навіть пішла йому на славу.

Повертаючись до того, що треба Державцеві, щоб його любили або боялись, я роблю такий висновок: оскільки люди люблять, коли це їм до вподоби, а бояться по волі властителя, то мудрий Державець повинен спиратися на те, що залежить від нього, а не на те, що залежить від інших. Треба тільки, як я вже казав, зуміти уникнути людської ненависті.

ЯК ВЛАДАРІ ПОВИННІ ДОТРИМУВАТИСЯ СВОГО СЛОВА

Кожен розуміє, як похвально для володаря виконувати дане слово і жити правдою, а не лукавством. Одначе, як показує наш досвід, великі справи вершили саме ті владарі, котрі не дуже пам'ятали про свої обіцянки, уміли спритно дурити простаків і, зрештою, подужали тих, хто покладався на чесність. Отож треба знати, що боротися можна двома способами: з допомогою законів і з допомогою сили. Перший спосіб притаманний людині, другий – звірам. Та оскільки першого не завжди достатньо, доводиться вдаватися до другого. Тому владареві необхідно навчитися бути не лише людиноюпроти сітей, а другий беззахисний проти вовків. Отже, треба бути лисом, щоб розпізнати сильце, і левом, щоб лякати вовків. Покладатися лише на одну лев’ячу силу, значать, нічого не розуміти. Отже, розумний правитель не може і не повинен бути вірним даному слову, якщо така вірність повертається проти нього і якщо вже немає тих причин, що змусили його дати обіцянку. Звісно, така засада нікуди б не годилася, якби всі люди були добрі, та оскільки вони лихі і не встоять на слові, даному тобі, то й тобі нема чого справджувати слово, дане їм, У владаря завжди знайдуться законні причини для виправдання. Щоб показати, скільки угод про замирення, скільки обіцянок стали через віроломство владарів непотрібними папірцями, порожнім звуком, за прикладом не треба далеко ходити. Хто спритніше за інших зумів діяти по-лисячому, той і виграв. Одначе треба навчитися добре приховувати в собі лиса, бути великим вдавальником і лицеміром: адже люди такі простодушні, такі недалекі в своїх нетерплячих домаганнях, що ошуканець завжди знайде того, кого можна ошукати.

Хочеться навести один недавній приклад. Усі вчинки і помисли Олексаидера VI були спрямовані на те, щоб ошукувати людей. І завжди він знаходив простаків, яких можна було піймати на гачок. Ніхто більше за нього не розсипав таких щедрих обіцянок, не давав таких палких присяг і ніхто менше за нього їх не виконував. Одначе йому завжди вдавалися будь-які ошуканства, бо він добре знав світ.

Отже, владареві зовсім не обов'язково мати всі ці згадані чесноти, але обов'язково треба поводитися так, ніби він їх має. Більше того, я наважуся навіть сказати, що коли він має ці чесноти і завжди згідно з ними чинить, то це небезпечно, і що завжди краще тільки вдавати, ніби ти їх маєш. Владар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так панувати над собою, щоб при потребі він міг стати зовсім інакшим і робити все навпаки. Дуже важливо зрозуміти ось що: владар, а надто новий владар, не може керуватися всіма тими чеснотами, які створюють у людей добру славу, бо для збереження влади часто буває необхідно діяти не так, як велить вірність, милосердя, людяність, релігія. Нарешті, він повинен бути завжди готовим повернутися туди, куди віє вітер і хиляться терези удачі, не

Отож владар має особливо стерегтися сказати хоч одне слово, яке б суперечило п'яти названим вище чеснотам, щоб, слухаючи його І дивлячись на нього, завжди здавалося, ніби владар – весь благочестя, вірність, людяність, щирість, побожність. Видимість цієї останньої чесноти найважливіша. Люди взагалі судять більше на око, ніж на дотик. Дивитися може всякий, а торкатися – лише декотрі. Кожен бачить тебе так, як ти йому здаєшся, тільки декотрі можуть відчувати, який ти насправді, і ці декотрі навряд щоб виступили проти думки більшості, підпертої могутністю влади. Зрештою, про діла всіх людей і найбільше – владарів, якщо владарі тільки підсудні, судять з успіхів. Владареві досить лише дбати про перемогу і про державну безпеку – засоби завжди здадуться всім чесними і похвальними, бо юрбі важливий тільки успіх. Світ простацький, і це видно лише тоді, коли юрбі нема на кого спертися. Один сучасний владар, чийого імені краще не називати, завжди проповідує тільки мир і чесність, хоч насправді він їм заклятий ворог. Аби він зберігав мир і чесність, то не раз уже позбувся б і слави, і трону.

ЯК УНИКАТИ ЛЮДСЬКОЇ ЗНЕВАГИ Й НЕНАВИСТІ

Я вже сказав, які прикмети найважливіші для владаря. Говорячи про всі інші прикмети, я хочу об'єднати їх, керуючись таким спільним правилом: владар, повторюючи ще раз, повинен намагатися уникати всього, що викликало б до нього загальну ненависть і зневагу. Виконуючи це правило, владар завжди буде на висоті і йому тоді нестрашні ніякі інші докори. Найбільше владаря починають ненавидіти тоді, коли він зазіхає на майно і жінок своїх підданців. Це треба пам’ятати. Доки в народу не віднімають ні майна, ні честі, доти він спокійний. Доводиться тільки боротися з небагатьма честолюбцями, яких можна легко приборкати тим чи іншим способом. Владаря зневажають тоді, коли він має славу непостійної, легковажної, зніженої, слабодухої, нерішучої людини. Цих вад владар повинен остерігатися, як підводного каміння, намагатись показати в своїх діях велич і мужність, розважливість і твердість. У сосунках зі своїми підданцями бажано, щоб його присуд завжди був непохитний і щоб усі знали, що він видатний муж і великий авторитет для людей.

Владар, що викликає таку думку про себе, завжди буде в великій пошані, а проти того, хто в пошані, важко учиняти змову і важко його розбити, якщо знають, що він видатний муж і великий авторитет для людей.

Нікколо Мак’явеллі Державець // Державець. Флорентійські хроніки. – К.: Основи. – 1998. – С. 396 – 442.

Локк, Джон

(1632 – 1704)

Англійській філософ. Свій головний твір “Дослід стосовно людського розуму” Локк писав протягом 20 років. В центрі уваги Локка – проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обгрунтування : немає “вроджених ідей”, а людський розум першопочатково – це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Локк – один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент – на вихованні характеру й інтелекту.

ПРО ПОЛІТИЧНЕ ЧИ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО. ПРО ПОЧАТКИ ПОЛІТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВ.

Про початки політичних суспільств .

...Як було вже доведено, людина народжується з правом на повну свободу й на безконтрольне користування всіма правами та привілеями закону природи нарівні з будь-якою іншою людиною чи багатьма людьми у світі, і за природою вона має право не лише оберігати свою власність, тобто своє життя, свободу та майно, від ушкоджень та зазіхань з боку інших людей, але й робити судження щодо порушень іншими цього закону та карати за це – тою мірою, як цього заслуговує скоєний злочин, навіть карати смертю, – у тих випадках, коли, на її думку, цього вимагає мерзотність вчинку Але через те, що жодне політичне суспільствоне може ні створитись, ні підтримувати своє існування без наявності в собі влади оберігати власність і з цією метою карати злочини всіх членів суспільства, то політичне суспільствоіснує там, і тільки там, де кожен з його членів відмовився від цієї природної влади, передавши її до рук суспільства в усіх випадках, що не перешкоджають йому звертатися по захист до встановленого цим суспільством закону. Таким чином, виключається будь-який приватний суд кожного окремого члена, а суспільство стає третейським суддею і судить за встановленими постійними правилами, які є неупередженими й однаковими для всіх сторін; за допомогою людей, яким надаються повноваження для виконання цих правил, суспільство ухвалює рішення щодо всіх суперечок, які можуть статися між його членами стосовно будь-якого правового питання, а також карає за злочини, які скоїв будь-який член суспільства проти всього суспільства, використовуючи при цьому види покарання, встановлені законом. Тому неважко вирізнити, хто належить, а хто не належить до політичного суспільства.Ті, що об’єдналися в одне ціле й мають спільно встановлений закон і судову владу, до якої можна звертатися і яка має повноваження ухвалювати рішення щодо суперечок, які виникають між ними, і карати злочинців, ті перебувають у політичному суспільстві;а ті, що не мають такого спільного місця, до якого можна звертатися, я маю на увазі – в реальному світі, ті все ще перебувають у стані природи, і кожен з них, коли немає нікого іншого, є суддею і катом для захисту самого себе; і це, як я показав раніше, є цілковитий стан природи.

Отже, спільнотворення виникає тоді, коли з’являється влада, яка встановлює міру покарання за різні порушення, вчинені членами цього суспільства, а також визначає, які по рушення на це заслуговують (це влада створювати закони);спільнотворення також має владу карати за будь-яке ушкодження, завдане будь-кому з його членів будь-яким не-членом (це влада війни та миру);за мету ставиться збереження власності всіх членів цього суспільства, наскільки це можливо. Та хоча кожна людина, що ввійшла до громадянського суспільства і стала членом якогось спільнотворення, таким чином відмовилась від своєї влади карати за злочини, скоєні проти закону природи, і здійснювати свій власний, приватний вирок, все ж разом із правом виносити вирок щодо злочинів, яке вона віддала законодавчій владі в усіх випадках, коли вона може звертатися до суду, вона віддала спільнотворенню своє право застосовувати її силу для виконання вироків завжди, коли її до цього прикличуть; бо вироки спільнотворення є насправді її власними вироками, які вона робить сама або за допомогою свого представника. І тут ми маємо витоки законодавчоїта виконавчої владигромадянського суспільства, призначенням якого є, згідно зі сталими законами, обирати міру покарання за злочини, скоєні у межах спільнотворення, а також визначати за допомогою вироків, які приймаються в кожному окремому випадку на підставі фактів даної справи, якою мірою слід відшкодовувати ушкодження, завдані ззовні, і в обох цих випадках – завжди, коли це буде потрібно, – застосовувати силу всіх членів спільнотворення.

Отже, там, де будь-яка кількість людей об’єднується в одне суспільство таким чином, що кожен зрікається своєї виконавчої влади, яка йому належить за законом природи, і передає її суспільству, там і тільки там існує політичне, чи громадянське, суспільство.І це відбувається всюди, де будь-яка кількість людей, що перебувають у стані природи, вступає у спільноту, щоб утворити один народ, одне політичне тіло під владою одного верховного уряду, або ж коли хто-небудь приєднується до них і стає частиною якоїсь уже створеної системи врядування. І таким чином він уповноважує суспільство або, що те ж саме, законодавчу владу цього суспільства створювати для нього такі закони, які вимагатиме суспільне благо цього суспільства; причому він бере на себе зобов’язання сприяти виконанню цих законів (як своїх власних постанов). І це, тобто встановлення на землі судді, наділеного повноваженнями приймати рішення стосовно всіх суперечок і відшкодовувати всі ушкодження, що можуть трапитись із будь-яким членом спільнотворення, виводить людейіз стану природи у стан спільнотворення;цим суддею є законодавча влада або призначена нею посадова особа. А коли існує певна кількість людей, які, можливо, й пов’язані чимось між собою, але не мають такої вирішальної влади, до якої можна звернутися, то ці люди все ще перебувають у стані природи.

Звідси зрозуміло, що абсолютна монархія,яку деякі люди вважають єдиною формою врядування у світі, насправді несумісна з громадянським суспільствомі, отже, взагалі не може бути формою громадянського врядування. Бо мета громадянською суспільства– уникати й виправляти ті незручності стану природи, які неминуче випливають з того, що кожна людина є суддею у своїй власній справі. Це досягається створенням відомого органу влади, до якого кожен у цьому суспільстві може звернутися з приводу завданої шкоди чи суперечки, що може виникнути, і якому кожен у цьому, суспільстві мусить коритися... І коли є такі особи, що не мають органу влади, до якого вони могли б звернутися по рішення щодо якої-небудь суперечки, що виникла між ними, то ці особи все ще перебувають у стані природи.І в такому стані перебуває кожен абсолютний державецьпо відношенню до тих, над ким вій панує.