Розділ 1. Загальна характеристика суперечки

Федр. Це очевидно.

Сократ. Так ось, коли оратор, який не знає, що таке добро, а що - зло, виступить перед такими самими громадянами з метою їх переконати, до того ж буде розхвалювати не тільки віслюка, видаючи його за коня, а й зло, видаючи його за погане замість доброго, які, на твою думку, плоди принесе згодом посів його красномовства?

Федр. Напевно, не дуже гарні.

Діоген Лаертський розповідав, що Сократ у спорах, як правило, був сильнішим за своїх опонентів, тому його дуже часто били і тягали за волосся, а ще частіше сміялися та глузували з нього. Він приймав усе це, не .ображаючись. Одного разу Сократ, навіть отримавши стусана, стримався і нічого не заподіяв людині, яка це вчинила. Оточуючим він пояснив свій вчинок так: «Якщо б мене хвицнув віслюк, чи став би я на нього подавати до суду?»

Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав в основу ведення суперечок, він порівнював з мистецтвом повитухи і називав його майєвтикою, тобто мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.

Іншу модель суперечки - суперечки заради перемоги - репрезентували у Стародавній Греції софісти. Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би нісенітним воно не було.

Спочатку слово «софіст» означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе у певній діяльності. Наприкінці V ст. софістами стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала в навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Треба зазначити, що софісти на досить високому рівні володіли тогочасною логікою. У зв'язку з цим багато їхніх прийомів базувалися на свідомому порушенні тих чи інших правил та законів цієї науки.

Викладацька діяльність софістів була дуже вдалою з матеріальної точки зору. Так, засновник школи софістики - Протагор (бл. 490- бл. 420 рр. до н. є.) - навіть зміг замовити у видатного скульптора своє золоте погруддя, яке потім поставив перед одним із храмів Стародавньої Греції.

До нашого часу дійшли численні приклади міркувань, які застосовували софісти у різноманітних суперечках. Найбільш відоме серед них - міркування, яке отримало назву «Рогатий». Уявіть собі ситуацію: одна людина хоче переконати іншу в тому, що та має роги. Для цього наводиться таке обґрунтування : «Те, що ти не втрачав, те ти маєш. Роги ти не втрачав. Отже, у тебе є роги».

Наведемо ще один приклад. У Протагора був учень Еватл. Учитель і учень уклали угоду, відповідно до якої Еватл заплатить за навчання лише після того, як виграє свій перший судовий процес. Але, закінчивши навчання, Еватл не поспішав виступати в суді. Терпець у вчителя урвався, і він подав на свого учня в суд. «Еватл у будь-якому випадку повинен буде мені заплатити, - міркував Протагор. - Він або виграє цей процес, або програє його. Якщо виграє - заплатить за домовленістю, якщо програє - заплатить за вироком суду». Однак Еватл був дуже старанним учнем і оволодів усіма прийомами софістики. Один із них він і застосував проти свого вчителя. Його відповідь була такою: «Нічого подібного, я платити не буду. Дійсно, я або виграю процес, або програю його. Якщо виграю - рішення суду звільнить мене від платні, якщо ж програю - не буду платити за нашою домовленістю».

Окрім побудови різноманітних міркувань, софісти також полюбляли в суперечках ставити такі запитання, на які практично неможливо було дати відповідь: як би людина не відповідала, все одно вона опинялася у пастці. Наприклад, софіст запитує: «Чи перестав ти бити свого батька?» Співрозмовник відповідає: «Так». Отже, виходить, що він бив батька, а зараз перестав. Співрозмовник відповідає: «Ні». Отже, він бив, б'є і буде бити батька у майбутньому.

Такі й подібні до них приклади отримали назву софізмів. Цей термін дійшов до наших часів. Тільки зараз «софізмом» називають логічні помилки, яких людина припускається в своїх міркуваннях навмисно з метою введення в оману співрозмовника, обґрунтування неправдивого твердження в процесі суперечки.

Окрім Сократа і софістів за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384-322 рр. до н. є.). Його праці «Топіка» і «Про софістичні спростування», що увійшли до «Органону», є першими спробами систематично викласти основні засади теорії та практики суперечок.

Аристотель чітко розрізняв три види суперечок: діалектичну, софістичну й еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягненні істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки - перемога. Два останні види суперечок Аристотель не визнавав і всіляко засуджував.

Діалектика у творах Стагиріта завжди оцінювалася досить високо. Він писав про те, що вона може бути корисною і для тренування, і для усних бесід, і для філософських знань. Еристика ж, за Аристотелем, переслідує лише одну мету - перемогти у спорі нечесними засобами. Еристик ставиться до діалектика так, як людина, що робить неправильні креслення, ставиться до геометра. «Насправді вона хибно міркує, виходячи з тих самих начал, що і діалектик, а той, хто робить неправильні креслення, - що й геометр» .

Еристика відрізняється від софістики, але тільки за метою. Якщо мета еристів - перемога у суперечці, то мета софістів - застосування позірної мудрості заради слави у погоні за наживою. У зв'язку з цим софістику Аристотель називав «мистецтвом наживи за допомогою позірної мудрості». І еристи, і софісти застосовують однакові доводи, але з різними цілями. «Один і той же довід буде софістичним і еристичними, але не для одного й того ж: еристичний - заради перемоги, софістичний - заради позірної мудрості», - пише він.

Аристотель переконливо виступав проти як софістичних, так і еристичних суперечок. Він ґрунтовно дослідив можливі прийоми маніпулювання людьми у подібних спорах і спробував розробити тактичні прийоми протистояння хитрощам, що застосовуються в таких комунікативних процесах. Його твір «Про софістичні спростування» в основному присвячений розгляду саме цих питань.

У середні віки техніка суперечок була ще більше вдосконалена. У рамках патристики, теологічної схоластики, апологетики розроблялися різноманітні прийоми аргументації та критики, впроваджувалися нові стратегії та тактики проведення суперечок. Основою середньовічної діалектики була логіка Аристотеля.

За часів Відродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактати італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407-1457), Леонарде Бруні, Рудольфа Агріколи (1443-1483), гуманістична сатира Еразма Роттердамського (1469-1536), політичні аргументи Нікколо Макіавеллі (1469-1527) стали новим внеском у теорію та практику мистецтва суперечки та аргументації.

Слід зазначити, що з розвитком мистецтва спору після Аристотеля чіткої різниці між діалектикою, еристикою та софістикою вже не проводилося.