Марксистська етика в будь-якому випадку оцінює егоїзм як хибну моральну якість, яка проявляється в життєвих установках на досягнення своїх корисних цілей на шкоду іншим індивідам, суспільству, і несумісну з гуманізмом. А егоцентризм у науковій психології розглядається як тимчасовий психічний стан і більш стійка вікова чи індивідуальна особливість людини, спрямована переважно на особисте "Я", яке сприймає світ крізь свої почуття і бажання. Діти до певного віку по-своєму егоцентричні, але далеко не кожен з них стає егоїстом. За несприятливих обставин егоцентризм може стати психологічною передумовою розвитку егоїзму. Егоїстична людина може не бути егоцентриком, якщо добре розуміє інтереси інших, але свідомо нехтує ними. При цьому "Я" стає для особи об'єктом виняткової уваги і турботи, стійкою домінантою, що визначає усі її думки і дії.
Друга форма егоїзму — відраза і ненависть до себе як постійне самопочуття — можливо очевидне лише в патології. Звичайно, ж подібні настрої проявляються як ситуативні короткочасні почуття, викликані загостренням конфлікту між ідеальним і реальним "Я". Нарешті, людина, інколи проявляє пасивне, безпечно-легкодумне або безвідповідально-цинічне ставлення до цінностей власного життя, які набули чи втратили для неї особисту сутність. Подібна байдужість до себе не має нічого спільного з аскетичним самообмеженням, самопожертвуванням в ім'я високої мети і найчастіше співставляється з бездушним ставленням до інших. Зловживанням своїм духовним і фізичним здоров'ям, нехтування внутрішньою і зовнішньою культурою, здоровим способом думок і життя обов'язково повертається втратою особистого достоїнства і розуміння суті буття.
На зрілому рівні духовно-морального розвитку особи емоційно-оціночне ставлення до себе нерідко виступає як складний синтез моральних і естетичних почуттів. Підкреслюючи підвищено-некорисливий характер самоповаги і совісті, Кант відносив їх до "естетичних станів душі" [79, 130]. Дійсно, якщо елементарне почуття, перебуває у полоні глибокої практичної потреби, має лише обмежену сутність, то складніше морально-естетичне почуття свободи, відрізняючись від егоїстичного розрахунку, стає способом широкого соціального самоствердження людини. У цьому плані, наприклад, виправдана гордість на відміну від примітивного самозадоволення чи самолюбства є проявом моральної поваги до незаплямованої честі і людського достоїнства у собі, включаючи морально-естетичне задоволення. Навпаки, почуття сорому пов'язане із страхом перед іншими і відразою до ницості мотивів і мерзенності ідей, що протиставлені ідеалу добра і краси в людині. Стан почуття гордості нерідко виходить далеко за межі особистих заслуг, охоплюючи досягнення широких соціально-етнічних груп, до яких ми правомірно вважаємо себе причетними.
Серед "рефлексивних" моральних почуттів і якостей, безперечно, вагомою у народній самосвідомості залишається естетична цінність скромності. При цьому мається на увазі непоказна соромливість, яка "насправді" є лише замаскованою гординею", а "помірність", взагалі, добровільне обмеження самолюбства людини. Міра скромності визначається межею між покорою і нахабством, самоприниженням і розбещенням, аскетизмом і розбещеністю. Скромність вирізняється повагою особою інших і високою вимогливістю до себе, відразою до лестощів і почуттям власного достоїнства, самокритичності і самообмеженості [6, 130].
Почуття комічного (гумор, іронія, сарказм) дозволяє особі з позиції моральної неперевершеності висміювати, відштовхувати не лише чужі, але і особисті слабкості, недоліки, помилки і вади як випадкові, несуттєві для її натури. Арістотель характеризував іронію як певні переконання в своїх достоїнствах і суперечностях. Гегель відзначав, що "взагалі неможливо нав'язати насмішку тому, хто не має у собі насмішки над самим собою, іронії над самим собою" [48, 71]. Зазвичай самоіронія властива людині душевно стійкій, морально сильній і впевненій у своїй здатності долати моральні дефекти, підніматись над собою. Сміючись над дурницями інших, ми відчуваємо, віддалення від них і в той же час здаємося собі вищими за них, бо "комічне пробуджує в нас почуття власної гідності" [186, 293]. Інколи ми насміхаємося над собою з метою самозахисту від можливих насмішок оточуючих, намагаючись компенсувати недостатній розвиток певних якостей. Сміх над собою буває і недоречним, гірким, саркастичним, безсоромно цинічним. Але лише в аморального індивіда іронія "може доходити до глузливого самобахвальства своїми невдачами", — писав Чернишевський [185, 230]. Між тим, наші невдачі часто зовсім не комічні, а безглузді і трагічні, тому, стосовно них виправданішим стають сором і гіркота, гнів і відраза. Дехто настільки глибоко страждає через недоліки інших та власні, що "у всьому смішному, безглуздому, дріб'язковому бачить одну лише похмуру, важку сторону суперечностей моралі із вищою гідністю людини; невдоволення собою і світом бере в них перевагу над тим, що в гуморі може бути веселим" [186, 293].
Моральна особистість з позиції оптимізму здатна критично оцінювати, переживати і долати особисті недосконалості, не втрачаючи почуття власної гідності і стверджуючи прогресивне, моральне ставлення. Безпосередньо завдяки самоіронії ми радісніше і рішучіше розлучаємося з негативним минулим, вилучаючи з себе застаріле. У цьому розумінні іронія над собою виступає як своєрідна форма самокритики. Почуття гумору стосовно себе, що здатне підніматись над особистими недоліками, — ознака високої культури самосвідомості і духовної сили людини.
Найбільш загальним емоційно оціночним ставленням особи до себе самої і оточуючого її світу складає стан щастя, яке синтезує інші позитивні почуття. Досягнення щастя завжди було і залишається однією із фундаментальних потреб і мети життя людини.
Щастя як відносно стійке внутрішнє задоволення людини всією своєю життєдіяльністю або окремими її моментами зумовлене сукупністю зовнішніх обставин соціальним макро- і мікросередовищем. Індивідуальний зміст щастя визначається багатством потреб і вмінь, бажань і прагнень, інтересів та цілей, принципів та ідеалів, уподобань та очікувань людини, тим, яку сутність вона вкладає в особисте життя, у чому вбачає своє покликання і призначення. Залежно від того, чим і ким люди найбільше дорожать, вони можуть знаходити своє щастя у праці і знаннях, у дружбі і коханні, сім'ї і дітях, здоров'ї і достатку, успіху і повазі і т.д. Емоційні форми переживань щастя, його сила, глибина, протяжність залежать від того, якою мірою реалізуються ці ціннісні орієнтації, наскільки вони значущі для особи. Суб'єктивно щастя як важливий емоційний компонент самосвідомості характеризує цілісне переживання духовного підйому особи — радість особистого буття. Водночас воно може бути короткочасним станом, довготривалим процесом, глибинним самопочуттям. у ньому дивно переплітається індивідуально-психологічне, загальнолюдське, абсолютне і відносне, статичні і динамічні моменти.
Суттєвою передумовою і складовим елементом щастя є моральне благополуччя людини. В етичному плані щастя виступає як інтегральне певне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на основі зрозумілого розуміння головного змісту свого життя, що переживається у вигляді оптимістичного настрою, життєрадісності, насолоди повнотою буття, гармонії суспільного і приватного блага, переконання і поведінки, обов'язку і захоплення тощо. "Щастям, взагалі, називається почуття згоди із собою" [48, 351]. Але повноцінне щастя не зводиться цілком ні до зовнішнього та внутрішнього комфорту, ні до постійної безтурботності і спокою, тому що неможливе без боротьби і страждань, перемоги і поразки, любові і ненависті, самообмеження і самовизнання в ім'я суспільно і особисто значущої вищої мети і цінностей.
Зрілість морального самознання полягає у тому, що моральна особистість здатна зрозуміти, у чому її істинне щастя, заслужено оцінити, зберегти і не згубити його, не приносячи шкоди іншим.
Усвідомлення виконаного обов'язку, виправдана моральна вдоволеність собою, самоповагою стає важливими суб'єктивними передумовами і компонентами щастя. А. І. Герцен стверджував, що "для людини не має блаженства у позаморальності: завдяки моральності і благочинності лише й досягає вона вищого блаженства" [44, 495], а Л. М. Толстой цю думку висловив так: "щастя — це задоволення без розкаяння" [173, 574]: Воно досягається благородством помислів і дій, незаплямованою честю, чистою совістю у процесі активної моральної діяльності в ім'я добра. Особисте щастя не вимірюване, воно розширюється і збагачується, органічно зливаючись з долею своєї Батьківщини, народу.
Саморегуляція моральнісної діяльності
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Етика» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Почуттєво-моральнісне ставлення людини до себе“ на сторінці 2. Приємного читання.
