Розділ 1. ПРЕДМЕТ ЕТИКИ

1.1. Історія становлення етики як науки

Кожна наука має власні об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом для етики є людська поведінка у всій багатоплановості її прояву. Але поведінку людини досліджують соціологія, психологія, політологія, право, економіка та інш. Правда кожна із названих наук має свою специфіку, своє бачення, свій "інтерес" при дослідженні, що й визначає власне предмет будь якої науки. Етика досліджує ту поведінку людини, котра обумовлюється свободою її вибору, тобто в основі котрої лежить моральна мотивація.

Слова "мораль", "моральний" відомі нам чи не з дитинства і, здавалось, не викликають проблем із розумінням їхнього змістовного наповнення, точного застосування та діагностування з приводу того, що можна назвати моральним. Але при спробі чіткого визначення, тобто дефінітивного впорядкування, виникають серйозні проблеми. Це відбувається тому, що ми маємо справу з так званими очевидностями, котрі справляють враження абсолютного знання, та при заглибленні в їхній зміст чи спробі чіткої вербалізації цих понять, виникають серйозні труднощі. Ось чому знайомство з предметом етики вимагає тривалого інтелектуального шляху, зіставлення різних думок, поглядів, переконань, напрацьованих упродовж її історії.

Та для початку приймемо без теоретичних доказів, що моральна мотивація в людських відносинах та стосунках наявна тоді, коли вони спонукаються до здійснення намірами, котрі можна означити, по великому рахунку, як добрі чи злі, розгортаючись через визнання чи заперечення свободи іншого, прагнення чи нівелювання справедливості та відповідальності, утвердження чи зради дружби та любові; шанування чи попрання честі та гідності; свідомий пошук чи уникнення від такого сенсу життя. Цей перелік окреслює лише основні барви в моральній мотивації людини, більш детально з подібною мотиваційною палітрою Ви познайомитесь в процесі вивчення обраного курсу.

Отже, моральна проблематика передусім розгортається в системі координат Добра та Зла, уточнюючись цілою низкою понять, а відтак і породжуючи цілу низку питань, котрі рано чи пізно постають перед людиною мислячою, котра прагне наповнити своє життя певним змістом і при пошукові відповіді на питання "Яким змістом?" і "Заради чого?" звичайної житейської мудрості та досвіду кола знайомих, як правило, недостатньо для переконливої аргументації. Тоді наступає потреба звернення до досвіду інтелектуальної історії людства, котра містить як неодноразову постановку подібних питань так і множинність відповідей. Такою своєрідною скарбницею сенсожиттєвих питань та теоретично обґрунтованих варіантів відповідей постає етика.

Етика - це філософське знання, котре має свою тривалу історію та певні особливості у порівнянні з іншими галузями наукового знання про природу, людину, суспільство. Одна з особливостей етики полягає в тому, що традиційно-академічний підхід, котрий вимагає розпочинати вивчення будь-якої навчальної дисципліни з чіткого окреслення предмету, не може бути в повній мірі дотриманим з тієї причини, що тема предмету етики фактично є підсумком, узагальненням основних теоретичних результатів, оскільки розгляд предмету етики може бути ототожнений зі всім її змістом. Тому формування уяви про предмет етики може відбутися лише після осягнення всього навчального курсу.

В процесі викладання етики вже усталилась певна традиція подавати розгляд її предмету як виклад історії її становлення, попереднього огляду основної проблематики, визначення її статусу, специфіки, структури та актуальних завдань.

Постановка та спроба осмислити проблеми, котрі знаходяться в компетенції етики, мають тривалу передісторію, що формувалася в культурах різних народів. Розмисли над феноменом дружби та сенсом людського життя містяться в одній із найдавніших літературних пам'яток світу - "Епос про Гільгамеша", творення котрого розпочалось у XXII ст.. до н.е. у Давньому Шумері. Оригінальна нормативна програма, покликана впорядкувати конфлікт інтересів окремого індивіда та держави, зняти суперечність між природним буттям людини та моральною належністю була запропонована великим давньокитайським мислителем Конфуцієм (551 - 479 рр. до н.е.), вчення котрого викладено у збірці афоризмів "Лунь юй" ("Бесіди та вимови") укладеній його учнями . Цілі людського існування та засоби їхнього досягнення запропоновані у давньоіндійських світоглядних пам'ятках буддизму (наприклад: буддійська канонічна книга "Тіггітака") . Але як окремне систематизоване раціональне знання з чітко окресленою проблематикою, сформованим основним понятійно-категоріальним апаратом етика є продуктом античної культури. З'являється вона в Давній Греції наприкінці IV ст.. до н.е. Проте варто нагадати, що й на давньогрецькому культурному ґрунті етика має свою передісторію, започатковану в поемі Гомера "Іліада", поемі Гесіода - "Праця і дні", у гномах ( коротких висловах) Семи мудреців. Ці перші духовні вчителі давніх греків окресли своєрідний моральний канон, а саме: ідеальне зображення досконалого життя та досконалої особистості, а також запропонували своє бачення шляхів досягнення цієї досконалості через мужність, мудрість, помірність, справедливість. Особлива увага до етичної проблематики обумовлюється відкриттям софістів ( V-IV ст. до. н.е.) стосовно докорінної відмінності між закономірностями природного та культурного буття. Перше позначене об'єктивністю та незмінністю, друге - плинністю та варіативністю як між різними народами так і між поколіннями, що потребувало обґрунтування їхньої справедливості та досконалості^ тобто пошуку джерела легітимації для конкретної моральної практики . Цією проблемою переймалися такі видатні філософи Давньої Греції як Сократ (469-399 pp. до н.е.) та Платон (427-347 pp. до н.е.)3. Отже, на середину IV ст. до н.е. у давньогрецькому інтелектуальному просторі було достатньо напрацьоване теоретичне підґрунтя в осмисленні етичної проблематики, котре уможливлювало започаткування нового кромішнього знання. Варто нагадати, що в цей час кінцево дозрів і соціокультурний запит на відповідне систематизоване знання. Кризова ситуація в давньогрецькому полісі потребувала вчення, в котрому б обґрунтовувалась вища ціль ( вище благо) людської діяльності, що визначає вектор політичного розвитку ( у розумінні кращого облаштування держави) та економічної практики, а також обґрунтовувались би окремі доброчинності вільного громадянина, культивування котрих мало б слугувати реалізації прагнення вищої цілі. Такою була теоретична та соціокультурна передісторія етики.

Засновником етики як науки та автором терміну "етика" є давньогрецький філософ Аристотель (384-322 pp. до н. е.). Відправною лінгвістичною точкою у творенні терміну "етика" постало давньогрецьке слово ethos ("етос"), досить багатозначне в своєму сенсоеволюційному поступі. Першопочатково це слово означало звичне місце перебування, спільне житло, і в цьому значенні використовувалося Гомером в "Іліаді". Згодом починає домінувати інший зміст - звичай, вдача, характер. Давньогрецькі філософи використовували його для позначення усталеної природи якогось фізичного чи соціального явища. Наприклад, Емпедокл говорив про етос першоелементів, а Піфагор, Демокріт, Геракліт - про етос людини. Використовуючи слово "етос" у значенні характеру, Аристотель утворює терміни ethikos ("етичний"), для позначення сукупності чеснот людської вдачі ( мужність, помірність, чесність, щедрість та інш.), котрі він назвав етичними чеснотами на відміну від діаноетичних - чеснот розуму (кмітливість, розсудливість), та "ethika", котрим назвав науку, яка вивчає ці чесноти, досліджує людську вдачу з погляду її досконалості. Варто зауважити, що в етимології терміну етика фіксується зв'язок між характером людини її соціокультурним та природним оточенням.

Термін "етика" наявний у назві трьох робіт Аристотеля - "Нікомахова етика", "Евдемова етика" та "Велика етика". По сьогоднішній день ці роботи викликають неабиякий інтерес дослідників ( до речі, "Нікомахова етика" вважається одним із найкращих підручників з етики) та породжують дискусії з приводу не лише хронологічної послідовності їхнього написання, а й авторства. Як стверджував відомий фахівець з античної філософії Ф.Х. Кессіді (1920-2009), лише "Нікомахова етика" не викликає сумніву щодо належності Аристотелю. У стосунку "Евдемової етики" існують дві версії: одні дослідники вважають автором трактату Евдема Родосського, учня Аристотеля, інші вбачають у ньому лише редактора твору великого філософа. Невеликий за обсягом трактат "Велика етика" ( його розглядають як конспект попередніх двох), за припущенням деяких дослідників, написаний одним із перших учнів Аристотеля, ім'я котрого згубилось у лабіринтах історії1.

В історію становлення основних понять етики зробила внесок і давньоримська культура. Латинським аналогом слова ethos, виступає слово mos (в множині mores). Воно теж означає вдачу, звичай, характер, волю, закон. У I ст. до н.е. римський оратор, політичний діяч, письменник Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н.е.), прямо вказуючи на досвід Аристотеля, утворює термін moralis (моральний) з метою точного перекладу з давньогрецької терміну "етичний" та задля збагачення латинської мови. Цицерон говорив про моральну філософію, тобто про ту галузь знання, котру Аристотель назвав етикою. Згодом у IV ст. н.е. було утворено термін moralitas

- мораль, який по суті став латинським аналогом терміну "етика".

Не зважаючи на етимологічну однотипність творення термінів "етика" та "мораль" подальший історичний поступ в межах європейської традиції вносить свої корективи в їхнє змістовне наповнення. За "етикою" зберігається початкове значення - назва науки, а за "мораллю"

- позначення об'єктивної реальності, котра стає предметом вивчення етики. Зауважимо, що в буденній мові, в літературному, публіцистичному контексті і т.п. терміни "мораль" та "етика" використовуються як синоніми. Ми говоримо, наприклад, про "моральні" або "етичні цінності, "моральну" чи "етичну" поведінку, вкладаючи у ці словосполучення ідентичний зміст. Такий синонімічний ряд хоч і має змістовну обумовленість, котра вкорінена як в історії становлення цих термінів, так і у взаємозв'язку етики та моралі може бути виправданим лише в текстах, котрі не претендують на наукову виваженість.

Давньогрецька та латинська мови є базовими для творення понятійно-категоріального апарату багатьох наук, котрий використовується і по сьогодні. Що стосується етики, то в європейських мовах, наприклад: англійська, італійська, французька - використовуються терміни "етика" та "мораль" для позначення предметної площини етичних досліджень. Але закономірно постає питання про наявність подібних понять, котрі позначали б ту реальність, котру ми називаємо мораллю, в мовах інших народів. Серед європейських мов мають аналоги латинського слова "мораль" німецька та російська мови. У тлумачному словнику німецької мови братів Грімм слово "sitte" ( нрав) датується XIII ст.., прикметник "sittlich" з'являється в XIV ст., а іменник "Sittlichkeit" фіксується аж в XVI ст.. У російській мові початковим в даному етимологічному ряді є слово "нрав" ( у значенні людської натури, характеру), котре фіксується Ф.П. Полікарповим у російському словнику 1704 р.. Прикметник "нравственный" поданий у російсько-німецько-французькому словнику І. Нордстета (1780 р.), а іменник "нравственность" з'являється в "Словнику Академії Російської" (1789-1794). Як бачимо, терміни "мораль" і "нравственность" ( в перекладі українською це слово звучить в латинізованому варіанті - "моральність") однотипні у своїй етимології. Що стосується їхнього змістовного наповнення і, відповідно, окреслення сфер, котрі вони позначають, то фахівці притримуються двох протилежних позицій: утверджують або заперечують їхню синонімічність. Історія розрізнення сутнісного змісту цих термінів була започаткована Г.В.Ф. Гегелем (1770-1831) у його роботі "Філософія права" (1821). Великий німецький філософ вважав, що мораль є сфера суб'єктивно-індивідуального, котра охоплює особистісні та приватні взаємовідносини, ґрунтується на суб'єктивній уяві про належне ( те як має бути), ідеал. Моральність розумілася ним у двох вимірах. По-перше: це звичаї та нрави, в котрих індивід не відокремлює себе як особистість від стихійно сформованих у суспільстві та стихійно засвоєних ним звичних форм поведінки; по - друге: конкретні обов'язки людини перед державою, станом, корпораціями, сім'єю, котрі санкціонуються та регулюються правом. Тобто, "мораль як визначеність особистості у стосунку до самої себе, а моральність як визначеність особистості у відношенні до суспільства і як форма організації самого суспільства.." . Існують інші варіанти смислового розрізнення моралі та моральності.

Мораль визнається як певна форма свідомості, тобто сукупність усвідомлюваних принципів, правил, норм поведінки, а моральність - як практичне втілення даних принципів у наявних відносинах людей.

Підсумовуючи етимологічні екскурси основних понять, можемо зробити перше узагальнення стосовно предмету етики: етика - це наука про мораль. Вона вивчає джерела походження моралі та її розвиток в історії людства, аналізує її природу, внутрішню структуру, функції та роль в сукупній системі людських відносин, дає теоретичне обґрунтування тій чи іншій морально-нормативній системі.

Потрібно зазначити, що у різні періоди розвитку етичного знання домінантна проблематика етичних розмислів була різною. Так етика античної доби концентрувалася на визначенні ознак досконалого способу життя, досконалої особистості і, відповідно, певних доброчинностей, ( нагадаємо, що для античності були найважливішими помірність, мужність, мудрість та справедливість) культивування котрих спрямовувало на досконалість.

Епоха Середньовіччя, духовне життя котрої визначалося християнською релігією, мала свої особливості у філософсько-етичних пошуках, детермінованих моральними канонами християнства. Головним завданням поставало раціональне обгрунтування християнського ідеалу досконалості, вирішення якого потребувало осмислення проблем свободи волі людини ( відзначимо, що згідно християнській доктрині життя людини детерміноване Божественною волею, наперед задане) та узгодження її вихідної гріховності з можливістю моральної досконалості.